Bosanska banovina

Uskoro su međusobni odnosi između bosanskih bogumila i Rimske kurije još više pogoršali. 1232. g. u Bosni su Stefana (sina Kulina) skinuli sa prestola. Njegovo mjesto je zauzeo Ninoslav. Taj fakat je svjedočio o pojačanju pozicija bogumila. Nakon nekoliko pokušaja rješiti taj problem putem pregovaranja i pretnje, Papa je ponovo počeo da se priprema za krstaški rat protiv bogumila (1234. g.). Na čelu katoličke vojske je bio mađarski kralj Koloman, koji je htio ne samo utvrditi vjerske interese, nego i dobiti nove zemlje. Rat na teritoriji Bosne je trajao pet godina. U početku Mađari nisu imali sreću, dok nisu dobili podršku jednog bosanskog bogataša (mađarskog kneza Sebislava, sina Stefana i unuka Kulina). Na kraju su Mađari pobjedili. 1239. g. mađarska vojska je napustila Bosnu. To je iskoristio ban Ninoslav i pojačao svoju vladu i neovisnost zemlje. Opasnost sa mađarske strane je potpuno nestala, kada su 1241. g. na njihovu teritoriju došli tataro-mongoli. 1242. g. jedan od tatarskih odreda, koji se vraćao iz Dalmacije, prošao je kroz teritoriju Bosne i opljačakao bosansko stanovništvo.

Vjerske rasprave su između bosanskih vladara i Rimske kurije o širenju bogumilstva u Bosni trajale i narednih nekoliko decenija. Sredinom 40-h godina se to pitanje ponovo pojavilo na listi nerešenih, i Papa treći put je započeo krstaški rat protiv Bosne. Ninoslav je uradio kao i Kulin – napisao je pismo Papi, gdje je ukazao na razloge (pomoć u organizaciji zaštite od spoljnih neprijatelja) suradnje sa bogumilima. Papa je njemu povjerovao, zato poništio je naredbu o krstaškom ratu. 1250. g. mađarski kralj Bela IV je ušao i osvojio Bosnu. Iskoristio je situaciju: Ninoslav je umro, a pretendenti su bili zauzeti podjelom bosanskog prestola. Bela je podjelio Bosnu na dva dijela zbog lakšeg upravljanja tom zemljom. Sjeverni dio je postao provincijom Mađarske i tamo su vladali mađarski vladari, a južni dio (Gornja Bosna) je ostavio za bosanskog bana. Osim toga se pojavila nova administrativna jedinica – Mačvanska banovina. Njen prvi vladar je bio zet Bele IV, černigivski knez Rostislav Mihajlović (osim Mačve je vladao sjeveroistočnom Bosnom, Solu i Usurom). Banski presto je zauzeo Prijezda (neki stručnjaci smatraju da je bio rođak Ninoslava). A 1233. g. se spominja između Bosanaca koji su prešli u katolicizam. Po jednoj od postojećih verzija, on je rodonačelnik dinastije Kotromanovića. Ban je priznao zavisnost od Mađarske. O tome svjedoči taj fakt da 1260. g. Bosanci su ratovali u sastavu mađarske vojske protiv češkog kralja Pržemisla II Otokara.

Krajem XIII st. Bosna je bila podjeljena na nekoliko oblasti. Predstavljala je veliki interes za susedne države. Pod kontrolom bosanskog bana (u to vrijeme je bio Stefan I Kotroman, zet srpskog kralja Dragutina) je bio samo centralni dio zemlje. Sjeverni (Soli i Usora) je mađarski kralj Ladislav poklonio Dragutinu 1284. g. Dio zapadnih oblasti je pripadao hrvatskom banu Pavlu Šubiću. U travnju 1299. g. Šubić je proglasio sebe „vladarom Bosne“, ali dokumentalno to nije potvrđeno. U povelji, koju je napisao Karl Neapolitanski 1299. g., je ukazana vladavina Šubića, ali Bosna nije spomenuta u tom spisku. 1301. g. Šubić je poklonio svoj dio Bosne mlađem bratu Mladenu, koji kroz godinu dana je pokušao raširiti bosansku državu – ratovao je sa Stefanom Kotromanom. U lipnju 1304. g. Mladen je poginuo u bitci protiv „jeretika“, ali rat protiv bosanskog bana je nastavio Pavle. 1305. g. Šubić je pobjedio i raširio svoju državu, a kasnije je vladao tom državom njegov sin Mladen II. Kroz neko vrijeme Mladen II je proglasio Stefana II, sina Stefana I, bosanskim banom.

Prvo novi ban je bio zavisan od svog patrona. Praktično je ispunjavao ulogu namjesnika, ali kroz kratko vrijeme je pokazao sebe kao dobar političar (iskoristio je međusobne ratove u Srbiji posle smrti kralja Milutina) i postao punopravan vladar dva puta puta veće države. Sjeverna granica zemlje Stefana II je prolazila po Savi (posle osvajanja Usore i Soli), a južna – po Jadranskom moru (posle osvajanja teritorije između Neretve i Cetinja, i jednog dela Humske zemlje).
Početkom 20-h godina XIV st. posle smrti bana Mladena Šubića, Stefan II Kotromanović je ostao jedini vladar u Bosni. U to vrijeme su se aktivno razvijale ekonomika i trgovina, uspostavile čvrste veze sa Dubrovnikom.

Tokom sljedećih trideset godina ban Stefan II je obezbjedio dobre uslove za razvoj države. U jesen 1350. g., kada je srpski car Dušan sa velikim vojskom krenuo na Bosnu, Stefana II je morao da pobjegne u daleke planine, a neki bosanski bogataši su prešli na srpsku stranu. Bez obzira na to on je i u toj situaciji našao izlaz. Dušan je dobio vest o lošim promjenama na južnoj granici Srbije i morao da se vrate u Makedoniju.

Незабаром протистояння боснійських богомилів і Римської курії ще більше загострилося. У 1232 р. в Боснії скинули з престолу Стефана, сина Куліна; баном проголосили Нінослава, що свідчило про посилення позицій богомилів. Після кількох спроб розв’язати проблему шляхом умовлянь і переговорів, а також погроз, папа знову оголосив про початок хрестового походу проти богомилів (1234 р.). Католицьке військо очолив угорський король Коломан, котрий дбав не стільки про утвердження істинної віри, скільки про власні інтереси, пов’язані зі здобуттям нових земель. Війна на території Боснії тривала п’ять років. Мадярам спочатку не таланило, проте згодом вони дістали підтримку одного з боснійських можновладців (угорського князя Себислава, сина Стефана й онука Куліна). Завдяки цій підтримці угорці здобули низку перемог, змусивши капітулювати боснійців, а незабаром і жителів області Хум, яка в той час належала до Рашки. У 1239 р. угорське військо покинуло Боснію, що дало змогу банові Нінославу цілком відновити й навіть зміцнити особисту владу та суверенітет країни. Небезпека з боку Угорщини зовсім зникла, коли у 1241 р. на угорські землі вдерлися татаро-монголи. У 1242 р. один із татарських загонів, повертаючись із Далмації, пройшов територією Боснії, завдавши її мешканцям значної шкоди.

Суперечності між боснійськими правителями і Римською курією, спричинені поширенням у Боснії богомильства, існували й у наступні десятиліття. Чергове загострення їх сталося у другій половині 40-х років, коли папа Римський втретє закликав до хрестового походу проти Боснії. Нінослав, наслідуючи приклад Куліна, звернувся до нього з листом, у якому доводив, що він є добрим католиком, а певну допомогу від богомилів приймав виключно заради захисту країни від зовнішніх ворогів. Папу задовольнили пояснення, і хрестовий похід не розпочався. Проте вже у 1250 р. угорський король Бела IV, скориставшись смертю Нінослава й загостренням боротьби між претендентами на боснійський престол, вторгнувся до Боснії й без особливих труднощів захопив її. Для того, щоб легше контролювати загарбані землі, Бела поділив Боснію на дві частини: з північних областей зробив провінцію Угорщини, якою мали керувати угорські намісники, а південну частину – Верхню Боснію – залишив під владою боснійського бана. Крім того, було виділено нову адміністративну одиницю – Мачванську бановину – першим правителем якої став зять Бели IV, чернігівський князь Ростислав Михайлович (він керував, крім Мачви, північно-східною частиною Боснії з місцевостями Солі та Усорою). Банський престол після поділу Боснії посів Приєзда, котрого дехто вважає родичем Нінослава й котрий ще в 1233 р. згадується серед тих боснійців, які перейшли в католицтво. За однією з версій, саме він заснував династію Котромановичів. Бан визнавав васальну залежність від Угорщини, про що, зокрема, свідчить той факт, що в 1260 р. боснійські загони в складі угорського війська приймали участь у війні проти чеського короля Пржемисла ІІ Отокара.

Наприкінці ХІІІ ст. Боснія залишалася поділеною на окремі області й становила ласий об’єкт для агресивних зазіхань сусідніх держав. Боснійський бан (у той час Стефан І Котроман, зять сербського короля Драгутина) контролював тільки центральні райони країни. Північні (Солі та Усору) в 1284 р. угорський король Ладислав подарував Драгутинові, а окремі області на заході в 90-ті роки загарбав хорватський бан Павло Шубич. У квітні 1299 р. Шубич називав себе «володарем Боснії», проте документальних підтверджень цьому немає. У грамоті, якою Карл Неаполітанський улітку 1299 р. підкріпляв права Шубича на ті чи інші терени, Боснія взагалі не згадується. У 1301 р. Шубич передав свою частину Боснії молодшому братові Младену, котрий через рік зробив спробу розширити боснійські володіння, виступивши проти Стефана Котромана. У червні 1304 р. Младен загинув у одній з битв проти «невірних єретиків», але війну проти боснійського бана продовжував Павло. Він добився бажаного результату: в 1305 р. Шубич поширив свою юрисдикцію на всю Боснію, незабаром передавши управління нею синові – Младену ІІ. Через певний час Младен ІІ проголосив боснійським баном Стефана ІІ Котромановича, сина Стефана І.

На перших порах новий бан цілком залежав від свого патрона, практично виконуючи роль його намісника, проте згодом, виявивши неабиякий політичний хист і скориставшись чварами, що охопили Сербію після смерті короля Мілутина, не тільки утвердився як повноправний володар, а й розширив свої володіння майже вдвоє. Північний кордон держави Стефана ІІ сягав Сави (після захоплення Усори та Солі), а південний проходив узбережжям Адріатики (після завоювання території між Неретвою і Цетинє й частини Хумської землі).

На початку 20-х років ХV ст., після падіння бана Младена Шубича, Стефан ІІ Котроманович залишився єдиним правителем Боснії. У цей час активно розвивалася економіка, пожвавилася торгівля. Особливо міцними й плідними були в ту пору зв’язки Боснії з Дубровником.

Протягом наступних тридцяти років бан Стефан ІІ, незважаючи на численні проблеми й перманентні загострення як внутрішньо-, так і зовнішньополітичної ситуації, знаходив компроміси з впливовими сусідами й забезпечував умови для нормального життя країни. Навіть коли восени 1350 р. сербський цар Душан з великою армією рушив на Боснію й становище Стефана ІІ стало критичним (сам він мусив шукати порятунку у важкодоступних гірських районах, частина боснійських можновладців перейшла на бік Душана) – доля ще раз посміхнулася банові. Душан одержав звістку про загострення ситуації на південних кордонах Сербії і негайно припинив воєнні дії в Боснії, повернувшись до Македонії.