Боснійські землі в X—XIII ст.

Територію Боснії та Герцеговини, як і більшість теренів Балканського півострова, слов’яни заселили в VI—VII ст. Тоді на цих землях не існувало спільного державного утворення, проте історичні джерела згадують окремі області: Захум’є, Травунію, Неретвлянську землю, Раму та ін. Наприкінці ІХ ст., за правління візантійського імператора Василія І (867—886), боснійські землі, як і півострів у цілому, крім Болгарії, підпорядковувалися Візантії, а в середині Х ст. майже повністю (від Дрини на сході до Врбаса на заході) ввійшли до першої держави сербів, яку очолював Чеслав.

Чеслав уперше в історії об’єднав у одній державі практично всі терени, заселені сербами. Після його смерті в 950 р. у цій державі з’явилися дезінтеграційні тенденції, і Боснія відокремилася, розпочавши боротьбу за здобуття власної державності. Ця боротьба не відразу принесла позитивні результати. Спочатку Боснію прибрав до рук хорватський король Крешимир ІІ, а згодом вона знову опинилася у складі сербської держави: на початку 80-х років ХІ ст. король Бодин захопив Рашку та Боснію, передавши останню в управління своєму намісникові, князю Стевану. До складу держави Бодина входили Зета, Рашка, Боснія, Хум, Травунія. Її столицею було місто Скадар.

На початку ХІІ ст. сталися події, які мали велике значення й вагомі наслідки для жителів Балкан. У 1102 р. хорвати визнали угорського короля Коломана своїм правителем, а у 1136 р. мадяри з’явилися у Боснії, захопивши велику жупу (область) Раму. З 1138 р. Рама є складовою угорського королівського титулу.

Водночас правитель Зети — Кочопар, змагаючись із Рашкою за першість серед сербських земель, зробив спробу утворити зетсько-босанський союз проти жупана Вукана, одружившись з дочкою боснійського бана. Цей союз виявився непродуктивним, і незабаром Рашка остаточно перебрала на себе провідну роль у сербській історії, відсунувши Зету на другий план. Захоплені боротьбою одна з одною та з Візантією, Рашка й Зета залишили без уваги Боснію, яка згодом остаточно відокремилася від інших сербських областей.

З середини ХІІ ст. Боснією правив незалежний можновладець (бан), який визнавав зверхність Візантії. Одним із банів був Борич, котрий походив з містечка Грабар’є поблизу Брода й мав маєтки на обох берегах Сави. Яким чином і за які заслуги Борич дістав місце боснійського бана, відомостей немає; в історичних документах є лише згадки, що він належав до потужної родинного братства. Під час династичної кризи в Угорщині 1162—63 рр. Борич підтримував візантійського претендента на мадярський престол, але переміг інший кандидат — Стефан IV, син короля Гейзи (Гейза був одружений з дочкою руського великого князя). Стефан помстився банові, вирядивши проти нього німецького рицаря Готфріда з потужним військом. Окремі сербські історики висловлюють припущення, що разом з Готврідом до Боснії прибув і князь Котроман, родоначальник знаної в майбутньому боснійської династії Котромановичів.

У 1180 р. в документах уперше згадується ім’я ще одного боснійського бана — Куліна, котрий правив, очевидно, й раніше (можливо, він став баном відразу після Борича, десь у середині 60-х років). На межі ХІІ—ХІІІ ст. Кулін був васалом Угорщини.

Після розколу християнської церкви на католицьку і православну (1054 р.) питання віри дедалі частіше стає важливим політичним чинником на Балканах. На початку ХІІІ ст. бан Кулін потрапив у вкрай складну й небезпечну ситуацію: його звинуватили перед папою Римським Інокентієм ІІІ у тому, що він надав притулок єретикам, вигнаним із далматинських міст. Папа зажадав від угорського короля Імре покарати боснійського бана. Кулін мусив робити вигляд, що він не розуміє, в чому полягає єресь, яка нібито охопила його країну, і просити у понтифіка роз’яснень з цього приводу. 8 квітня 1203 р. в присутності спеціального посланця папи боснійці, очолювані Куліном, урочисто відмовилися від релігійних звичаїв, які були в них поширені. Боснійські представники, разом із згаданим папським легатом і сином Куліна, ім’я якого невідоме, незабаром вирушили до угорського короля, заприсягнувшись у його присутності у вірності папі.

Єресь, що стурбувала понтифіка й викликала таку гостру реакцію, справді мала місце в Боснії. Це — богомильство, яке набуло тоді в окремих областях значної популярності. Богомильство поширилося на всі південнослов’янські землі; богомили згадуються в Хорватії, Далмації, Сербії (де проти них активно боровся Стефан Неманя), але найбільшого розмаху богомильство сягнуло саме в Боснії. Деякі дослідники пояснюють це відсутністю сильної центральної влади, постійними змаганнями католицького і православного впливів, а також причинами соціального характеру (близькістю постулатів богомолів антифеодальним й антицерковним прагненням широких народних мас). С.Станоєвич, автор «Історії сербського народу», вказує і на суголосність богомильства з «анархістськими схильностями народу».

У 20-30-ті роки ХІІІ ст. Боснія, де богомильство, незважаючи на офіційні покаяння перед папою Римським бана Куліна, дійсно перетворилося мало не на загальнодержавну релігію, потрапила в скрутне становище. У 1221—1222 рр. папа Римський уперше закликав правителів католицьких держав до хрестового походу проти богомильської Боснії. Щоправда, цього разу перевести справу від закликів до походу не вдалося через наявність серйозних внутрішніх проблем в Угорщині, що розглядалася як ударна сила хрестоносців.