Bosna i Hercegovina u sustavu Osmanske imperije

U XV – XVIII st. se zaustavio politički, socijalni i ekonomski razvoj Bosne i Hercegovine. Dugo vrijeme su gospodarstvo i upravljanje, a također sistem društvenih i političkih odnosa bili na nivou druge polovine XV st. To se objašnjavalo time da se država pretvorila na jednu od evropskih provincija Osmanske imperije.

Osvajanje Bosne Turcima je imalo svoje osobine. Najvažnija od njih je brzina i gotovo odsutstvo otpora kod Bosanaca. Naučnjaci smatraju da se to objašnjava postojanjem bogumilstva: Bosanci i Hercegovci nisu hteli da učestvuju u borbi hrišćanstva i muslimanstva.

Većina istraživača na isti način objašnjava i taj fakt da odmah posle dolaska Turaka puno bosanskih bogataša su prešli u muslimanstvo. Pri tome su sačuvali svoja prava, imovinu i privilegije.

To je imalo veoma veliki uticaj na dalji razvoj zbivanja u državi. U Bosni i Hercegovini imućni ljudi su se odvojili od većine prostog pravoslavnog naroda, i postali „desnom rukom“ turske politike u zemlji. Pri tome je bila sačuvana feudalna organizacija ekonomskog, društvenog i političkog života koja je bila prisutna na ovom podrućju pre dolaska Turaka.

Uz neko vrijeme su bosanski „begovi“ i „age“ dobili visoki stepen samostalnosti. To se desilo zbog udaljenosti od centra Imperije, što je prouzrokovalo veću ekspluataciju stanovništva, koje je moralo daveti gazdi veći dio proizvedene robe u poređenju na ostale delove Osmanske Imperije (trećinu umesto desetine).
Proces islamizacije se počeo i kod drugih slojeva stanovništva Bosne i Hercegovine. Glavni je razlog tog procesa želja bolje se prilagoditi za nove uslove života. Motivi su imali životni karakter.

Dakle, možemo da kažemo da od XVI st. Bosna i Hercegovina je postala ne samo pogranična civilizovana zemlja i objekat političkih interesa nekih evropskih zemalja (Austrije, Italije, Rusije), nego i teritorija gdje se formiralo originalno ujedinjenje sa etničkim i vjerskim principima.

Sa tačke gledišta administrativnog upravljanja, Bosna je također imala neku specifiku: gradovima i nekim regijama zemlje su upravljali „kapetani“. Njihova vlast se nasledila tokom dugog vrijemena i ostajala kod predstavnika istih rodova. U Travniku je bilo sjedište velikog vizira, koji je bio glavni u toj provinciji. U Sarajevu se nalazio turski garnizon.

Kroz neko vrijeme je Osmanska imperija počela degradirati i izgubila svoju moć, nije mogla uticati na situaciju u daljim regijama. Uloga vizira je postala manja. Krajem XVIII st. su bosanski begovi poćeli pokazivati otvoreno nepriznanje turske vlade, jer su se osečali neovisnim od Porte.

Ustanak bosanskih feudalaca protiv sultana se počeo 1831. g. Na čelu ustanka je bio kapetan Husejin. Feudalci su dobili nekoliko pobjeda i raširili zonu svog djelovanja na većinu teritorije države. Uskoro su njih Turci uhvatili, ali ustanci nisu prestali.

Poslednji je bio na čelu sa Omer-pašom Latasom 1851. g. To je bio uspješan pokušaj oboriti separatizam. Kao rezultat tog pokušaja je smrt većine bosanskih begova, a autoritet sultanove vlade se ojačao. Nakon pobjede su Turci promjenili način upravljanja tom zemljom. Glavni zadatak te promjene je bilo pojačanje uloge centra i smanjenje prava i sloboda domaćih feudalaca. Glavni dužnosti nisu više zauzimali Bosanci, nego Turci koji su dolazili iz Stambula i drugih djelova Osmanske imperije.

U drugoj polovini 50-70. g. XIX st. se pogoršala situacija u Bosni i Hercegovini. Socijalne i ekonomske sporove je dopunjavao separatizam domaćih bogataša.
Osmanska imperija je bila u to vrijeme u vrlo nezgodnom položaju. Evropske zemlje su vršili jak pritisak na nju. Kao posledica toga – Osmanska imperija nije mogla da kontroliše situaciju u BiH. U lipnju 1875. g. se počeo ustanak u Hercegovini. U kolovozu iste godine je prešao i na teritoriju Bosne.

Ustanak je imao antiturski karakter i socijalni pravac. Glavna njegova osobina je opozicija hrišćanstva i muslimanstva. Zato su na čelu bosanskih ustanaka bili katolički sveštenici, a podršku je njima pružila Austrija.

Ustanak u Hercegovini je bio vrlo značajan u cijeloj evropskoj istoriji. Trajao je i 1876. g. Gotovo sve evropske zemlje su obratili na njega pažnju. Prvo Srbija i Crna Gora, a kasnije (u travnju 1877. g.) i Rusija su počele rat protiv Turske.

Po San-Stefanskom mirovnom ugovoru BiH je trebala da dobije samoupravljanje. Gubernatorom provincije je mogao da bude samo predstavnik hrišćanstva, što je značilo nastavljanje borbe protiv Turaka. Ali praktički to se nije ostvarilo. To se objašnjava uticajem na situaciju u Bosni i oko nje međunarodnim faktorima. U to vrijeme se formira razlika u pogledima na rešenje takozvanog „istočnog pitanja“ između Zapadne Evrope i Rusije. Glavno je mjesto u životu BiH zauzela Austro-Ugarska. Ostale zapadnoevropske zemlje su priznale da je oslobodila balkanske slovene od turske zavisnosti.

Протягом XVI—XVIII ст. політичний і соціально-економічний розвиток Боснії та Герцеговини уповільнюється. Тривалий час форми господарювання й управління, а також система суспільно-політичних відносин залишалися незмінними порівняно з тим станом, що склався у другій половині ХV ст. внаслідок перетворення краю на одну з європейських провінцій Османської імперії.

Перехід Боснії під турецьку зверхність мав свої особливості, найважливіша з яких — його швидкість і практично цілковита відсутність опору боснійців. Дослідники схильні пов’язувати це з традиційною популярністю в жителів краю богомильства. На їхню думку, це було основною причиною небажання боснійців і герцеговинців приймати участь у боротьбі християнського світу з мусульманством.

Цим же, як вважає більшість учених, пояснюється й той факт, що відразу після приходу турків чимало боснійських феодалів прийняли іслам, зберігши за собою внаслідок цього феодальні права, власність і привілеї.

Ця обставина справила величезний вплив на подальший розвиток подій, визначивши специфіку боснійської ситуації порівняно зі станом справ в інших балканських землях. У Боснії та Герцеговині вищі стани населення відокремилися від більшості простого люду, котрий залишився вірним православ’ю, й перетворилися на відданого провідника турецької політики. При цьому було збережено феодальну організацію економічного та суспільно-політичного життя, що існувала до появи османів.

Поступово боснійські «беги» та «аги», зважаючи на віддаленість краю від імперського центру, домоглися високого ступеня самостійності, що призвело до посилення експлуатації населення, яке мусило віддавати панові значно більшу частину виробленого продукту, аніж в інших частинах Оттоманської Порти (третину замість десятини).

Процес ісламізації згодом охопив й інші верстви населення Боснії та Герцеговини. Основною рушійною силою цього процесу було прагнення якнайкраще пристосовуватися до нових умов життя; мотиви здебільшого мали суто побутовий характер.

Боснія та Герцеговина, таким чином, від XVI ст. перетворилися не тільки на цивілізаційне прикордоння та об’єкт політичних інтересів кількох європейських держав (Австрії, Італії, Росії), а й територію, всередині якої сформувалося оригінальне й неповторне поєднання етнічного та релігійного принципів.

З погляду адміністративного управління Боснія також мала певну специфіку: містами та окремими районами краю керували «капітани», влада, яких передавалася у спадок, протягом тривалого періоду залишаючись у представників одних і тих самих родів. У місті Травник містилася резиденція великого візира, котрий вважався правителем провінції й головним провідником волі султана. У місті Сараєво розташовувався турецький гарнізон.

У міру того, як Османська імперія занепадала, водночас втрачаючи змогу впливати на розвиток ситуації у віддалених районах, роль візира ставала все менш і менш вагомою. Наприкінці XVIII ст. боснійські беги почали демонструвати відкриту непокору центральній владі, почуваючись практично незалежними від Порти.

У 1831 р. спалахнуло повстання боснійських феодалів проти султана. Повстанці, очолювані капітаном Хусейном, здобули кілька перемог і розширили зону своїх дій на значну частину території краю. Незабаром, щоправда, османи придушили це повстання, однак сепаратистські виступи боснійських феодалів відтоді вже не припинялися.

Останньою вдалою спробою здолати сепаратизм стала каральна експедиція османів під проводом Омер-паші Латаса в 1851 р., внаслідок якої значну частину боснійських бегів стратили, авторитет же султанської влади значно зріс. Здобувши воєнну перемогу, турки запровадили в Боснії дещо видозмінений режим управління, головне завдання якого полягало в посиленні ролі центру й обмеженні прав і свобод місцевих феодалів. На ключові адміністративні посади, зокрема, почали призначати не корінних боснійців, а етнічних турків, більшість з яких приїздила зі Стамбула та інших частин Османської імперії.

Протягом другої половини 50-х і особливо активно в 60—70-ті роки ХІХ ст. ситуація в БіГ загострюється. Суперечності соціального та економічного характеру доповнювало й посилювало зростання сепаратистських настроїв серед місцевих можновладців.

В умовах украй несприятливого для Османської імперії міжнародного становища та постійного тиску на неї провідних європейських держав вона була практично позбавлена можливості взяти ситуацію в Боснії під контроль, унаслідок чого в червні 1875 р. вибухнуло повстання в Герцеговині. У серпні того ж року воно перекинулося на територію Боснії.

Повстання мало передусім антитурецький характер, а також виразну соціальну спрямованість. Важливою складовою повстання було протистояння християнства і ісламу: не випадково у Боснії повстанців очолили католицькі священики; закономірно й те, що значну підтримку повсталим надавав австрійський уряд.

Герцеговинське повстання стало визначною подією європейської історії. Воно тривало й протягом 1876 р., привернувши до себе увагу майже всіх європейських країн. Спочатку Сербія і Чорногорія, а згодом (у квітні 1877 р.) і Росія вступили у війну проти Туреччини.

Згідно зі Сан-Стефанським мирним договором БіГ мала дістати самоврядний статус, а губернатором провінції мав призначатися тільки представник християнського світу, що фактично означало продовження руху в напрямі ослаблення зв’язків провінції з центральною владою в Стамбулі. Проте до практичної реалізації цього плану справа не дійшла, що пояснюється передусім впливом на ситуацію в Боснії та навколо неї міжнародного чинника, а також різноспрямованістю й суперечливістю цього впливу: в той час остаточно викристалізовується й оформлюється різниця в поглядах на розв’язання «східного питання» між Західною Європою і Росією. Провідну роль у житті БіГ стала відігравати Австро-Угорщина. Інші західноєвропейські держави визнали її претензії на роль визволительки балканських слов’ян з-під османської залежності.