Bosna za vrijeme Tvrtka

1353. g. je umro Stefan II Kotromanović i nije ostavio nasljednika. Bosanski presto je zauzeo stefanov brat – Vladislav, ali na vrlo kratko vrijeme, zato što je umro. Posle toga su se počeli međusobni ratovi u Bosni: poznati rodovi su se borili za centralnu vladu u zemlji. Supruga Vladislava – Jelena – je dobila podršku mađarskog kralja Lajoša I Velikog. Zahvaljući tome presto je dobio sin Vladislava, koji se zvao Tvrtko i imao 15 godina. Sa njegovim imenom su vezana važna zbivanja u istoriji Bosne, naprimer, pojava kraljevine Bosna. U početku je rukovodio zemljom uz podršku mame, ali dosta brzo je preuzeo inicijativu u svoje ruke. Od toga Bosna nije postala jača. U drugoj polovini 50-h godina ban je dao Mađarima zapadni dio Humske oblasti i postao više zavisan od Mađara.

Situacija se promjenila na bolje posle 1363. g., kada je Lajoš poslao vojsko protiv Tvrtka, zato što je smatrao da postoje jeres u Bosni. Ali ovaj put su Bosanci imali sreću – Mađari su brzo napustili njihovu zemlju. Tvrtko je slavio pobjedu, koja je mu dozvolila postati samostalnim.

U drugoj polovini 60-h godina XIV st. se počeo građanski rat u Bosni. Protiv bana se borio njegov mlađi brat, koji je dobio podršku jednog dijela bosanskih bogataša. Tvrtko je morao napustiti zemlju i tražiti pomoć kod mađarskog kralja. Ne uzimajući u obzir te konflikte koje su bile između vladara malo prije, Lajoš je podržao Tvrtka, zahvaljući čemu taj je vratio svoj status-kvo. Tolerancija Lajoša se vrlo lako objašnjavala: Vuk nije bio orijentisan za suradnju sa Mađarskom nego sa Srbijom. Za uspostavljanje mira u državi Tvrtku je bilo neophodno gotovo tri godine. Neprijateljima bana (između kojih su bili sinovac Tvrtka Dabiša, vojevoda Purča, vladar Humske oblasti Sanko Miltenović) je pomagao Nikola Altomanović, koji je bio jedan od srpskih bogataša.

Župan Nikola Altomanović (glavni grad njegove županije se nalazio u Užicu) je imao šanse dobiti srpski presto nakon smrti kralja Vukašina u bitci na Marici (1371. g.). Smatralo se da je jedan od najjačih srpskih vladara. Teritorija njegove županije se širila od Rudnika (centralna Srbija) do Jadranskog mora.

Altomanović je bio glavni i vrlo opasan konkurent po kneza Lazara. Krajem 1371. je oduzeo kod njega oblast Rudnik. Teško je reći čime bi se mogla završiti opozicija Nikole Altomanovića i Lazara Hrebljanovića. Ali većina susjeda Altomanovića nije ga volela i zato podržala Lazara. Na Lazarevoj strani se našao i Tvrtko sa mađarskim kraljem Lajošem. 1373. g. saveznici su uhapsili Altomanovića u Užicu i podelili njegovu zemlju između sebe. Ban Tvrtko je posle podele župe Altomanovića dobio zemlje u Zapadnoj Srbiji sa gradovima Mileševo, Prijepolje, Gacko itd. Na takav način je Bosanska država raširila svoje granice dalje od rijeke Drine, koja mnogo stoljeća je bila prirodna granica između Bosne i Srbije. Veliki dio Raške je pripadao Tvrtku.

Situacija na Balkanima je u drugoj polovini 70-h godina XIV st. otvarala za bosanskog bana dobre perspektive. Tvrtko je dobio realnu mogućnost da zauzme srpski presto, pošto kralj Vukašin Mrnjančević je poginuo, a poslednji od Nemanića – Uroš (1371. g.) je umro. Ali na to mjesto je računao i knez Lazar. Njegova nada je posle pobede nad Nikolom Altomanovićem pojačala, ali i za Tvrtka ta pobeda je postala kao dodatni stimul, jer teritorija njegove države je postala veća gotovo dva puta od države Hrebljanovića.

Legitimnost pretenzija Tvrtka na srpski presto je pojačao i taj fakt da je njegova baba – Jelizaveta, supruga bana Stefana II Kotromanovića – bila ćerka kralja Dragutina Nemanića. U isto vrijeme Lazar je svoje pravo objašnjavao rodbinskim vezama sa dinastijom svoje supruge Milice. Dakle, Tvrtko je bio unuk jednog od Nemanića, predstavnika osnovne dinastičke liniije, a Lazar je bio samo suprug predstavnice jedne od ne glavnih linija, koja nikad nije zauzimala presto.
Pitanje legitimnosti vlade je bilo veoma važno u to vrijeme, zato pozicija bosanskog bana je bila mnogo jača, nego njegovog konkurenta. Ali do direktne opozicije između Tvrtka i Lazara nije došlo. Obadva su pokazali mudrost i političku zrelost, radili su saglasno sa svojim planovima i sačuvali partnerske veze, koje su bile neophodne u borbi sa Nikolom Altomanovićem. Lazar se trudio da ujedini srpske zemlje, a Tvrtko je 1377. postao kralj Srbije i Bosne. Saglasno sa postojećom srpskom tradicijom je promjenio ime Tvrtko na Stefan.

Tokom 1377. g. – 1390. g. kralj Tvrtko je pojačao ne samo svoju državu nego i svoju vladu. Bosna je postala najjača između balkanskih zemalja. Tome su doprinele kao spoljne okolnosti, tako i subjaktivni faktori neordenarne ličnosti Tvrtka.

Tvrtko je za vrijeme rata Venecije protiv Đenove 1378. g. – 1381. g. raširio sferu svog djelovanja na jugu države. To je njemu dozvolilo rješiti važno pitanje – izlaz zemlje na more (Bosna je koristila luku Dubrovnika). Mjesto se za izgradnju novog grada-luke nalazilo na sjeveru Kotorskog zaliva, a povelju je podpisao bosanski kralj 2. prosinca 1382. (danas taj grad se zove Herceg Novi i raspoložen je na teritoriji Crne Gore).

Svađe u Mađarskoj, koje su se pojavile nakon smrti Lajoša (rujan 1382.) su, prvo, pomogle Tvrtku postati neovisan od mađarskih vladara, drugo, doprinele širenju njegove države za račun bivših mađarskih teritorija (Hrvatska, Dalmacija).

Mađarski presto je dobila starija ćerka Lajoša Marija. Protiv nje su nastupili neki hrvatski bogataši (braća Hrvati, jedan od njih – Ivan – je bio ban Mačve, a drugi – Pavle – zagrebski biskup; njihov ujak Ivan Paližna). U potrazi za podrškom van zemlje su se brzo okupili pored bosanskog kralja. Tvrtko u neki momenat je postao neprijatelj kraljice Marije. Aktivno je pomagao njenom oponentu princu Ladislavu i njegovim prijateljima.

U kolovozu 1388. se pojavio na teritoriji Bosne veliki osmanki odred na čelu sa Šajinom. 27. kolovoza, blizu gradića Bileća, je bosanska vojska pobjedila taj odred na čelu sa vojvodom Vlatkom Vukotićem. Tvrtko je nastavljao da vodi aktivnu politiku u Dalmaciji, ali već sledeće godine je morao da obrati više pažnje novoj opasnosti: protiv savezne Srbije je krenuo sultan Murad sa velikom vojskom. Pošto je Tvrtko razumeo veličinu te opasnosti, odmah je poslao u pomoć knezu Lazaru veliki odred na čelu sa Vlatkom Vukotićem. Uz Bosance je krenuo i hrvatski saveznik Tvrtka – Ivan Paližna.

U Bosni bitku na Kosovom polju (28. lipnja 1389.) su shvatili specifično. Vojvoda Vukotić je saopštio Tvrtku o pobjedi hrišćanske vojske kneza Lazara, jer Murad je poginuo u bitci, a Turci su odmah posle bitke napustili Srbiju. Tvrtko je to rekao nekim zapadnim susjedima i stanovnicima dalmacijskih gradova. Saopštenje o pobjedi u grad Trogi su poslali 1. kolovoza, dakle, čak kada je prošao i mjesec dana posle bitke procjena njenih posledica se nije promjenila.
1388. pod kontrolom Tvrtka je bila većina hrvatske teritorije. U prvoj polovini 1390. g. su zavisnost od bosanskog kralja priznali svi dalmacijski gradovi (osim Zadra i Dubrovnika) i ostrva: Hvar, Brač, Korčila. U nekim dokumentima od srpnja – kolovoza 1390. g. se pojavljuje nova titula Tvrtka: „kralj Raške, Bosne, Dalmacije, Hrvatske i Primorja“.

U to vrijeme država Tvrtka je bila na vrhuncu svog razvoja. Bosna je postala najveća zemlja na Balkanu što se tiće teritorije: u njenom sastavu su bile bosanske zemlje, dio Raške, gotovo cijela Dalmacija i takozvana Uska (Stara) Hrvatska. Na sjeveru Bosna je imala rijeke Savu i Unu, na jugu – Jadransko more, na istoku – rijeke Drinu, Lim, Močaru. Tvrtko je mogao nakon smrti kneza Lazara raširiti teritoriju svoje države na jugoistok, ali nije iskoristio tu mogućnost. Možda nije htio to uraditi zbog moralnih mišljenja, a možda i nije htio graničiti sa zemljama koje je osvojila Osmanska imperija.

U 80-90-m godima XIV st. Bosna je bila najveća i najjača zemlja na Balkanskom poluotoku (izuzev Porte). Imala je političku, ekonomsku i ratnu snagu, i mogla bi vladati ne samo u centralnom dijelu Balkana, nego i u cijelim Balkanama, Centralnoj Evropi. Neko od srpskih istoričara upoređuje Bosnu za vrijeme Tvrtka sa državom cara Dušana, ali u isto vrijeme kažu da je prva imala više šansi za dugo postojanje nego druga. Objašnjavaju to etnokulturom jednoobraznošću Bosne, jer Dušan je skupio u svojoj državi različite narode: „car Srba, Grka i Albanaca“.

Između država Tvrtka i Dušana postoje još jedna zajednička crta: obadve su rezultat delatnosti njihovih vladara i obadve su nestale nakon njihove smrti. Zajedničko je i to da Tvrtko i Dušan su iznenada umreli u sredini ožujka 1391., kada su napunili 52. godinu. Mada, država cara Dušana se raspala odmah nakon njegove smrti, a država Tvrtka posle ožujka 1391. je postojala neko vrijeme, ali je izgubila ulogu regionalnog lidera i nije uticala na spoljnu politiku.

У 1353 р. Стефан ІІ Котроманович помер, не залишивши після себе сина — спадкоємниця престолу. Боснійський трон посів брат Стефана — Владислав, але ненадовго, бо також пішов з життя. Як це часто траплялося в подібних ситуаціях у часи, коли різні знатні роди постійно конкурували між собою у боротьбі за центральну владу в країні, в Боснії спалахнули усобиці, учасниками яких були правителі окремих областей. Дружина Владислава — Олена — заручилася підтримкою угорського короля Лайоша І Великого. Завдяки його допомозі боснійський престол обійняв син Владислава — п’ятнадцятирічний Твртко. З ім’ям Твртка пов’язані важливі події в історії Боснії і, зокрема, перетворення її на королівство. Спочатку він правив за активної участі матері, проте досить швидко перебрав ініціативу до власних рук. Але це не принесло особливих успіхів: у другій половині 50-х років бан віддав угорцям західну частину Хумської області, а також прийняв жорсткіші умови васальної залежності.

Ситуація змінилася на краще після 1363 р., коли Лайош, звинувативши боснійців у посиленні єресі, вирядив проти Твртка два війська, одне з яких очолив особисто. Цього разу боснійцям поталанило — угорці досить швидко відступили. Твртко святкував перемогу, яка дала йому змогу позбутися статусу угорського васала.

У другій половині 60-х років XIV ст. Боснію охопила громадянська війна. Проти бана виступив його молодший брат Вук, якого підтримала частина можновладців. Твртко мусив покинути країну й звернутися по допомогу до угорського короля. Попри серйозні конфлікти, які виникали між ними донедавна, Лайош підтримав Твртка, завдяки чому той досить швидко відновив статус-кво. Толерантність Лайоша значною мірою пояснювалася тією обставиною, що Вук і його прибічники відкидали традиційну орієнтацію Боснії на Угорщину, шукаючи зближення з сербами. Для того, щоб остаточно придушити бунт, Твртку знадобилося майже три роки: сутички тривали до 1369 р. Противникам бана, серед яких провідну роль відігравали небіж Твртка Дабіша, воєвода Пурча, правитель Хумської області Санко Мілтенович, активно допомагав Нікола Алтоманович, один із сербських можновладців.

Жупан Нікола Алтоманович, столиця якого розташовувалася в місті Ужице, після загибелі короля Вукашина в битві на Мариці (1371 р.) мав усі підстави претендувати на сербський престол. Серед інших сербських правителів він вважався одним із найсильніших; підвладна йому територія починалася поблизу містечка Рудник у Центральній Сербії і сягала Адріатичного моря. Алтоманович виступав як основний і дуже небезпечний конкурент князя Лазаря; наприкінці 1371 р. він навіть відібрав у того область Рудник. Важко сказати, чим би завершилися змагання Ніколи Алтомановича та Лазаря Хребляновича за сербський престол, якби перший не налаштував проти себе більшість сусідів, а другий не скористався цією обставиною й не зібрав проти конкурента потужний союз сербських можновладців, до якого приєднався Твртко і якого підтримав угорський король Лайош. У 1373 р. союзники схопили Алтомановича в Ужице, а його землі поділили між собою.

Унаслідок поділу жупи Алтомановича бан Твртко отримав землі в Західній Сербії з містами Мілешево, Прієполє, Гацко та ін. У такий спосіб Боснійська держава розширила свої кордони за річку Дрину, яка протягом століть вважалася природною межею між Боснією і Сербією, сягнувши теренів навкруги річки Лім. Значна частина Рашки потрапила після цього під владу Твртка.

Ситуація на Балканах і навколо них у другій половині 70-х років XIV ст. відкривала для боснійського бана непогані перспективи, що виходили за межі його попередніх інтересів. Перед Твртком з’явилася реальна можливість претендувати на сербський престол, який залишався вакантним після загибелі короля Вукашина Мрнявчевича й смерті останнього з Неманичів — Уроша (1371 р.). На сербський трон також небезпідставно розраховував князь Лазар. Його надії після перемоги над Ніколою Алтомановичем зміцніли, проте й для Твртка ця перемога стала додатковим стимулом; адже після всіх цих подій його держава виявилася майже вдвоє більшою, аніж держава Хребляновича.

Легітимність претензій Твртка на сербський престол підкріплював і той факт, що його рідна баба — Єлизавета, дружина бана Стефана ІІ Котромановича — була дочкою короля Драгутина Неманича. Водночас Лазар своє право на спадщину Неманичів обґрунтовував родинними зв’язками з династією своєї дружини Мілиці. Отже, Твртко був онуком одного з Неманичів, представника основної династичної лінії, тоді як Лазар був тільки чоловіком представниці однієї з неосновних ліній, яка ніколи не посідала престолу.

Питання легітимності влади за тих часів мало надзвичайну вагу, у зв’язку з чим позиції боснійського бана були міцнішими, аніж у його основного конкурента. Втім до прямої сутички між Твртком і Лазарем справа не дійшла. Обидва вони виявили мудрість і політичну зрілість, надавши один одному змогу діяти за власними планами й зберігши партнерські стосунки, що склалися в боротьбі проти Ніколи Алтомановича. Лазар намагався об’єднати під своєю рукою сербські землі, діючи здебільшого шляхом установлення родинних зв’язків з іншими правителями. Твртко в 1377 р. проголосив себе королем Сербії та Боснії, прийнявши після цього, відповідно до традиції, що склалася у сербських правителів ще за Неманичів, ім’я Стефан Твртко.

Протягом 1377—1390 рр. король Твртко зміцнював як власну державу, так і особисту владу. Боснія стала наймогутнішою серед усіх балканських країн. Цьому сприяли зовнішні обставини, але не меншою мірою й такий суб’єктивний чинник, як неординарні особисті якості Твртка.

Під час війни Венеції проти Генуї 1378—1381 рр. Твртко розширив сферу впливу на півдні держави, що дало змогу впритул підійти до вирішення надзвичайно важливого питання стосовно забезпечення виходу країни до моря (Боснія користувалася портовими послугами Дубровника). Місце для будівництва нового міста-порту було вибране на північному боці Которської затоки, а грамоту з цього приводу боснійський король підписав 2 грудня 1382 р. (сьогодні це місто має назву Херцег Нові й розташоване на території Чорногорії).

Чвари в Угорщині, що спалахнули після смерті Лайоша (вересень 1382 р.), по-перше, дали змогу Твртку остаточно позбутися васальної залежності від угорських правителів, а по-друге, сприяли активізації його зусиль, спрямованих на розширення своїх володінь за рахунок колишніх угорських територій (Хорватія, Далмація).

Угорський престол після Лайоша успадкувала його старша дочка Марія; проти неї виступили окремі хорватські можновладці (брати Хорвати, один з яких — Іван — був баном Мачви, інший — Павле — загребським біскупом, та їхній дядько Іван Паліжна). У пошуках підтримки за межами країни вони досить швидко згуртувалися навколо боснійського короля. Твртко у певний момент обернувся на неприхованого противника королеви Марії, своєю активною допомогою рятуючи раз по раз від остаточної поразки її опонента — принца Ладислава — та його прибічників.

У серпні 1388 р. великий османський загін під проводом Шаїна з’явився на території Боснії. 27 серпня, неподалік від міста Білеча, боснійське військо під командуванням воєводи Влатко Вуковича зустріло турків і розбило їх ущент. Твртко продовжував активну політику в Далмації, проте вже наступного року мусив зосередити свої зусилля на новій османській загрозі: проти союзної Сербії з великою армією вирушив султан Мурад. Зрозумівши небезпеку, яка загрожувала не тільки Сербії, а й Боснії, Твртко вирядив на допомогу князеві Лазарю великий загін під проводом Влатко Вуковича; разом із боснійцями до Лазаря прибув і хорватський союзник Твртка — Іван Паліжна.

Битву на Косовому полі (28 червня 1389 р.) в тогочасній Боснії сприйняли специфічно. Воєвода Вукотич, виходячи, очевидно, з того, що Мурад загинув у битві, й турки відразу після бою покинули Сербію, повідомив Твртка про перемогу християнського війська князя Лазаря. Твртко, у свою чергу, поділився радісною новиною з деякими західними сусідами, а також із жителями далматинських міст. При цьому повідомлення до міста Трогів було відправлене з двору боснійського короля 1 серпня, отже, навіть через місяць після битви оцінка її наслідків не зазнала змін.

Ще у 1388 р. Твртко установив контроль над значною частиною Хорватії. Протягом першої половини 1390 р. залежність від боснійського короля визнали всі далматинські міста (крім Задара та Дубровника), а також острови Хвар, Брач і Корчила. У деяких документах, датованих липнем — серпнем 1390 р., з’являється новий титул Твртка: «король Рашки, Боснії, Далмації, Хорватії та Примор’я».

У цей час держава Твртка переживала добу найвищого піднесення. Боснія стала найбільшою за територією балканською країною: до її складу входили, крім традиційно боснійських земель і частини Рашки, майже все Далматинське узбережжя й так звана Вузька (Стара) Хорватія. На півночі боснійські кордони сягали річок Сави й Уни, на півдні — Адріатичного моря, на сході — річок Дрини, Ліму й Морачи. Після загибелі князя Лазаря Твртко мав можливість ще більше розширити свої володіння на південному сході, проте не скористався нею — або з морально-етичних міркувань, або не бажаючи наближатися впритул до земель, підкорених Османською імперією.

На межі 80—90-х років ХІV ст. Боснія була найбільшою й наймогутнішою серед держав Балканського півострова, поступаючись тільки Порті. Вона була політичною, економічною та військовою силою, здатною претендувати не тільки на субрегіональне (у центральній частині Балкан), а й на регіональне (усі Балкани, Центральна Європа) лідерство. Дехто із сербських істориків порівнює Боснію часів Твртка з державою царя Душана, наголошуючи, що перша мала набагато більше шансів на тривале існування, аніж друга. Вони пояснюють це етнокультурною однорідністю Боснії, на відміну від суміші різноманітних народів, що їх зібрав Душан, «цар сербів, греків і албанців».

Між державами Твртка і Душана є ще одна спільна риса: обидві вони стали результатом діяльності їхніх правителів і обидві занепали, коли ті померли. Їх об’єднує й те, що Твртко, як і Душан, помер раптово у середині березня 1391 р. на п’ятдесят другому році життя, перебуваючи в розквіті сил і в зеніті слави. Щоправда, держава царя Душана розпалася відразу після його смерті, тоді як держава Твртка після березня 1391 р. існувала певний час, утративши роль регіонального лідера й активність у зовнішній політиці.