Nestajanje Bosanske države

Bosanski presto posle Tvrtka je dobio njegov ujak – Dabiša, koji nije mogao da savlada sa bogatašima i postao je igračka u njihovim rukama. Protiv njega su bili i vanjskopolitički faktori: zemlje-komšije, pre svega Mađarska, su se trudile vratiti izgubljene teritorije. To je prouzrokovalo gubljenje kraljevskom vlašću uloge centralnog rukovodioca u zemlji. Neke su oblasti koje imale određenu neovisnost za vrijeme Tvrtka, ojačale i dalje gradile svoju politiku odvojeno od bosnaskog kralja. Dabiša je kontrolisao samo Centralnu Bosnu, a ostala teritorija je bila u rukama bogataša: kneza Pavle Radenovića, vojvode Vlatka Vukovića (koga je nasledio sinovac Sandalj Hranić 1392. g.), braće Radivojević, Hrvoje Vukčića koji je imao najjači uticaj na zbivanja u zemlji. Zato Hrvoje Vukčića i njegovog brata Vuka su proglasili banovima Hrvatske i Dalmacije 1391. g.

Ozbiljni problemi su se pojavili 1393. g., kada mađarski kralj Sigizmund je počeo tražiti od Dabiše vraćanje ovisnosti Bosne od Mađarske. Dabiša nije mogao se protiviti tome, zato je potpisao Đakovački sporazum (po nazivu grada) gdje je pristao na sve mađarske uslove. Tamo se radilo o tome da Bosna ponovo je ovisna od Mađarske i da Dabiša zauzima do smrti bosanski presto, a posle toga presto će preći Sigizmundu.

Đakovački sporazum nije odgovarao bosanskim interesima, ali je imao po Bosnu i pozitivno značenje: teritorija zemlje se nije promjenila. Protiv sporazuma je nastupao dio bosanskih feudalaca na čelu sa Ivanom Horvatom. Ali nisu mogli da organizuju otpor mađarskoj vojsci kralja Sigizmunda. Dabiša je bio na strani Horvata, ali to nije ga spasilo od osvete mađarskog monarha. Sigizmund je iskoristio ustanak bosanskih feudalaca kao uzrok za nove pretenzije. Ovaj put je zahtevao da Dabiša odrekne od vlade u Hrvatskoj i Dalmaciji. Dabiša je pristao i na to. Uskoro, u rujnu 1395. g., Dabiša je umro, a bosanski presto je zauzela njegova udovica Jelena. To nije bilo u skladu sa Đakovačkim sporazumom, ali Sigizmund se spremao u to vrijeme za rat sa Turcima i nije mogao da se bori za bosanski presto. Ostavio je rešenje tog pitanja do boljeg vrijemena.

Kraljica Jelena je uticala na unutrašnju i vanjsku politiku još manje nego njen suprug. Ona je zauzimala bosanski presto do 1398. g., ali vlada faktički je bila u rukama najjaćih feudalaca: Pavle Radenovića, Sandalja Hranića, Hrvoje Vukčića. Hrvoje je predložio kandidata na presto – Ostoje Hristića, koji je ispunjavao volju Hrvoje za vrijeme svog rukovodstva (1398. g. – 1404. g.).

1398. g. Bosna je dva puta postala žrtva agresije sa strane Osmanske imperije i Mađarske, i dva puta je slavila pobjedu. U siječnju ogromna turska vojska je morala da bježi od hladnoće i snijega. U srpnju kralj Sigizmund, koji nije bio zadovoljan razvojem događaja u Bosni, je probao da okrene situaciju na svoju korist, ali Mađara je čekao jak otpor. Oni su shvatili da neće tako lako pobjediti, zato su se vratili kod sebe. Hrvoje, kada je pratio Mađara, je osvojio Dubicku župu.

Zbivanja između XIV – XV st. su donjeli za Hrvoje Vukčića nove uspjehe i još više pojačali njegovu ulogu i položaj u državi. 1400. g. Ostoje je ga nagradio za dobru službu oblašću Livno, nakon čega gotovo cijela Zapadna Bosna je bila pod njegovom vlašću. Mada, 1402. g. hrvtski ban Mirko Bubek je iskoristio odsutstvo Hrvoje i vratio Dubicku župu, ali Vukčić je dobio nove zemlje u Dalmaciji. U jesen 1403. g. je jedan od pretindenta na mađarski presto – kralj Neapolitanski Vladislav (koji je dobio podrku od Ostoje i Hrvoja) – je stavio Vukčića na dužnost glavnog ispunjavača vlasti u Mađarskoj, Hrvatskoj, Dalmaciji i Bosni. U to vrijeme je mu poklonio ostrva Brač, Hvar, Korčulu i grad Split. Hrvoje je dobio od Vladislava još jedan poklon – titulu hercega, a to mu je dozvolilo proglasiti svoje zemlje nezavisnom državom.

U to vrijeme su međusobni ratovi u Mađarskoj se završili pobjedom glavnog neprijatelja kralja Vladislava – Sigizmunda, koji je odmah počeo uređivati svoje zemlje. Krajem 1403. g. se pojavio sa vojskom u Bosni. Kralj Ostoje nije htio rizikovati i priznao pobjedu mađarskog vladara. To je izazvalo nezadovoljstvo jednog dela bosanskih feudalaca, između kojih su bili Hrvoje Vukčić i Sandalj Hranić. Ostoje je probao balansirati među njima, ali nije uspeo i 1404. g. u svibnju prestao je da bude kralj Bosne. Novi kralj Bosne je Tvrtko II Tvrtković koji je bio potpuno zavisan od vlade onih koji su ga stavili na presto (od Hrvoje Vukčića i Sandalja Hranića). Tvrtko II je zauzimao presto do 1408. g. Iste godine puno se dogidilo ozbiljnih promjena u Bosni: kralj Sigizmund je počeo rat protiv njih i pobjedio, posle čega njegovu vlast su priznali čak i oni koji su do poslednjeg momenta podržavali Vladislava. U studenom 1408. g. Ostoja je ponovo postao kralj Bosne. Sigizmund nije bio zadovoljan ispunjenjem Đakovačkog sporazuma, zato 1410. g. – 1411. g. nekoliko puta je pokušao osvojiti Bosnu. Na njegovoj strani su bili Hranić, Vukčić, koji je bio na čelu jednog mađarskog odreda, srpski despot Stefan Lazarević, a protiv njega – Sandalj Hranić i Pavle Radenović.

Međusobni ratovi su trajali u Bosni narednih nekoliko godina, a to je prouzrokovalo puni haos u zemlji. 1415. g. Hrvoje Vukčić se obratio kod Turaka da mu pomognu. To je imalo veoma ozbiljne posljedice po glavne učesnike konflikata. Uskoro Osmanska imperija je postala glavni vanjski faktor, koji je uticao na unutrašnju političku situaciju u Bosni, a Mađarska je otišla na drugi plan. Tako su Turci počeli se pripremati za glavni napad, koji se završio po Bosnu gubljenjem neovisnosti 1463. g.

Prvo Turci su, kao alternativa vladavine Mađarske, dobili podršku u Bosni ne samo feudalaca, nego i određenog dela običnih ljudi. Od Osmanske imperije su čekali nove metode rešavanja problema, između kojih je bio problem vjeroispovesti (tolerancija islama odnosno pravoslavne vjere i bogumilstva je bila mnogo veća, nego agresivan pristup katolicizma ka tom problemu).

Događaje (20-30-h godina XV st.) u Bosni su vezane za građanski rat. Ekonomskoo stanje i uslovi života većine stanovništva su se pogoršali, osmanski uticaj se pojačao. Sandalju Hraniću je pripadala glavna uloga u rešavanju unutrašnjih političkih pitanja. Bosanski presto su zauzimali po redu Ostoja (umro je 1418. g.), njegov sin Stevan (de fakto do 1420. g., de jure do smrti 1423. g.), Tvrtko II (umro je u studenom 1443. g.). Mađarska je ponekad pokušala vratiti svoje pozicije u Bosni; Bosna i Srbija su ratovale između sebe – pokušale da riješe teritorijalno pitanje oko grada Srebrenica. Aktivno učestvovati u unutrašnjim bosanskim zbivanjima je htela Venecija; veliki uticaj je imao Dubrovnik. Vjerski pluralizam je prouzrokovao proces dezintegracije države, kočio je ideju bosanske neovisnosti. U zemlji je postojalo 4 vjeroispovesti (bogumilstvo, pravoslavlje, katolicizam, islam). Najjači su bili bogumili, koji nisu podržavali nikakvu kraljevsku vlast i centralizaciju.

Stefan Tomaš (ostojin sin) je postao kralj posle Tvrtka II (1441. g. – 1461. g.). Njega nisu podržavali neki bosanski vladari na čelu sa najjačim od njih, sinovcem Sandalja Hranića – Stefanom Vukčićem, koji je dobio podršku od Osmanske imperije, nekih mađarskih feudalaca na čelu sa Germanom Celjckim koji je htio da dobije bosansku krunu, i bogumili. Tomaš se spasio samo zahvaljući podršci papske kurije (zato je promjenio vjeru i primio katolicizam) i drugog mađarskog feudalaca, konkurenta Germana Celjskog – Janko Hunjadi.

Objektivni i subjektivni okolnosti nisu omogućili Tomašu razraditi strategiju i taktiku borbe za sačuvanje bosanske neovisnosti od osmanske pretnje, koja se povećavala svakog dana. Bosna je za vrijeme njegovog vladanja kao i pre stradala od međusobnih ratova i gubila nove teritorije. Najveći teritorijalni gubitak je bio otcepanje 1448. g. zemalja hercega Stefana. Uskoro po tituli njihovog vladara ove zemlje su dobile naziv „Hercegovina“. 1454. g. sultan je bio veoma zadovoljan osvajanjem Konstantinopola i zatražio od Tomaša četiri bosanskih gradova. A kroz tri godine je poslao u Bosnu veliki odred radnika, koji je branila vojska od 8.000 vojnika, da bi su izgradili most preko Save. Faktički saveznici su napustili Tomaša. On je napravio pokušaj popraviti položaj kroz ujedinjenje Bosne i Srbije na čelu sa svojim sinom Stefanom Tomaševićem, ali nije uspeo.

Posle osvajanja Srbije Turcima 1459. g., postalo je jasno da je na redu Bosna. U srpnju 1461. g. Tomaš je umro, a presto je dobio njegov sin Stefan, koji je bio poslednji bosanski kralj. U proljeće 1463. g. osmanski odredi su počeli češće dolaziti u Bosnu i Hercegovinu. Stefan je shvatio beznadnost svog položaja i predložio sultanu potpisati ugovor, gdje je predviđeno sačuvanje status-kvo na petnajest godina, ali nije dobio odgovor na svoj predlog. U svibnju 1463. g. sultan uz jaku vojsku je ušao na teritoriju Bosne i počeo je njeno osvajanje. Taj rat je trajao samo šest nedelja i završio se potpunom pobjedom Turaka. Bosanci gotovo nisu se protivili tome. Kralja Stefana Tomaševića, kao i većinu bosanskih bogataša, su ubili po narudžbini sultana. U svakom većem gradu zemlje su se nalazili osmanski odredi. Bosna je prestala da postoje kao neovisna država.

Bosna se razvijala dalje socijalno i ekonomski kao druge srpske zemlje. Neke razlike su bile, što se objašnjavalo njenim geografskim položajem. Uglavnom, kako smatra većina istoričara, Bosna je uvijek bila „periferija periferije“.

Боснійський престол після Твртка успадкував його дядько — Дабіша, котрий за відсутності особистого авторитету не зміг приборкати сепаратистські прагнення можновладців, дуже швидко перетворившись на іграшку в їхніх руках. Проти нового короля діяли й зовнішньополітичні чинники: країни-сусіди Боснії, насамперед Угорщина, намагались повернути собі території, втрачені за правління Твртка. Усе це разом — недостатній авторитет нового короля, сепаратизм феодалів, загрози ззовні — призвело до того, що королівська влада, яка формально зберігалася в Боснії до 60-х років XV ст., фактично втратила роль центрального проводу вже через кілька років після смерті Твртка. Натомість окремі області, що й за Твртка мали певну автономію, ще більше зміцнили й взяли курс на політику, практично незалежну від нового боснійського державця. Реально Дабіша контролював тільки частину Центральної Боснії, тоді як значно більші терени перебували в руках можновладців: князя Павле Раденовича, воєводи Влатко Вуковича (наступником якого став у 1392 р. його небіж Сандаль Хранич), братів Радивоєвичів, Хрвоє Вукчича, котрий мав найбільший авторитет і мав найсильніший вплив на хід подій у країні. Не випадково саме Хрвоє Вукчича, разом з його братом Вуком, ще влітку 1391 р. проголосили хорватсько-далматинськими банами.

Серйозні проблеми для Дабіши виникли в 1393 р., коли на нього почав чинити тиск угорський король Сигізмунд, вимагаючи відновлення васальної залежності Боснії від Угорщини. Ресурсів для опору Дабіша не мав, через що мусив прийняти умови Сигізмунда, уклавши з ним Джаковацьку угоду (від назви міста, де проходили переговори). Згідно з нею Дабіша визнавав підпорядкованість Боснії монарху Угорщини. Також зазначалося, що Дабіша залишатиметься на боснійському престолі до кінця життя, а після його смерті корону успадкує Сигізмунд.

Джаковацька угода, безумовно, йшла врозріз із боснійськими інтересами, проте вона мала для Боснії і позитивне значення, оскільки залишала недоторканною територію країни. Проти угоди виступила частина боснійських феодалів на чолі з Іванишем Хорватом. Однак вони не змогли чинити організований опір угорському війську короля Сигізмунда. Дабіша не підтримував Хорвата, але це не врятувало його від помсти угорського монарха. Сигізмунд скористався повстанням боснійських феодалів як приводом для висунення нових претензій. Цього разу він зажадав, щоб Дабіша відмовився від влади над Хорватією і Далмацією. Тому не залишалося нічого іншого, як погодитися й на це. Незабаром, у вересні 1395 р., Дабіша помер, а боснійський трон, згідно з ухвалою провідних боснійських можновладців, обійняла його вдова Олена. Це суперечило Джаковацькій угоді, але Сигізмунд, що в той час готувався до вирішальних битв з турками, не став вимагати негайного забезпечення власних прав на боснійський престол, відклавши розв’язання цього питання до кращих часів.

Королева Олена справляла ще менший вплив на внутрішньо- та зовнішньополітичну ситуацію, аніж її чоловік. Вона протрималася на престолі до 1398 р. завдяки вдалому для себе збігові обставин, хоча фактично влада в Боснії на той час належала трьом наймогутнішим феодалам: Павле Раденовичу, Сандалю Храничу, Хрвоє Вукчичу. Хрвоє висунув наступного кандидата на престол — Остою Христича, який протягом усіх років свого правління (1398—1404) слухняно виконував його волю.

Протягом 1398 р. Боснія двічі ставала жертвою агресії з боку Османської імперії та Угорщини — й двічі святкувала перемогу. У січні численне турецьке військо мусило відступити, втікаючи від несподівано холодної зими й величезної кількості снігу. У липні король Сигізмунд, якого аж ніяк не влаштовував розвиток подій у Боснії, зробив спробу повернути ситуацію на свою користь. Однак мадяри зустріли впертий опір і, зрозумівши, що швидкої перемоги не здобути, припинили похід. Хрвоє, переслідуючи угорців, захопив Дубицьку жупу.

Події на зламі XIV—XV ст. принесли Хрвоє Вукчичу нові успіхи й ще більше посилили його роль і становище в державі. У 1400 р. він одержав від Остої як винагороду за вірну службу область Лівно, після чого майже вся Західна Боснія опинилася під його владою. Щоправда, в 1402 р. хорватський бан Мирко Бубек, скориставшись відсутністю Хрвоє, повернув собі Дубицьку жупу, але Вукчич надолужив утрачене в іншому напрямку — у Далмації. Восени 1403 р. один із претендентів на угорський престол — король Неаполітанський Владислав (саме його підтримували Остоя та Хрвоє) — призначив Вукчича своїм головним намісником в Угорщині, Хорватії, Далмації та Боснії, подарувавши йому острови Брач, Хвар і Корчулу, а також місто Спліт. Хрвоє одержав від Владислава ще один подарунок — герцогський титул, що, де-юре, давало йому право вважати свої володіння окремою, цілком самостійною державою.

Тим часом, усобиці в Угорщині завершилися перемогою основного противника короля Владислава — Сигізмунда, котрий негайно взявся наводити порядок у своїх володіннях і вже наприкінці 1403 р. з’явився з військом у Боснії. Король Остоя не ризикнув виступити проти нападника й визнав перемогу угорського державця, що викликало невдоволення частини боснійських феодалів, у тому числі й Хрвоє Вукчича та Сандаля Хранича. Остоя намагався балансувати між сторонами, що протистояли одна одній, однак це йому не вдалося й у травні 1404 р. його усунули від влади. Новим королем Боснії став Твртко ІІ Тврткович, залежність якого від тих, хто привів його до влади (насамперед від Хрвоє Вукчича та Сандаля Хранича), була майже абсолютною. Твртко ІІ залишався на престолі до 1408 р. Цей рік приніс Боснії та боснійцям серйозні зміни: король Сигізмунд знову виступив проти них і здобув перемогу, внаслідок чого його владу визнали навіть ті, хто до останнього підтримував Владислава. У листопаді 1408 р. королем Боснії знову проголосили Остою. Не до кінця задоволений з досягнутого й, очевидно, маючи на меті домогтися виконання умов Джаковацької угоди, Сигізмунд протягом 1410—1411 рр. здійснив кілька походів на Боснію. Його союзниками тепер були Хранич, Вукчич, який навіть очолив один із загонів, виряджених угорським королем проти боснійців, і сербський деспот Стефан Лазаревич, а основними противниками — Сандаль Хранич і Павле Раденович.

Усобиці в Боснії тривали й у наступні роки, внаслідок чого в країні запанував цілковитий хаос. У 1415 р. сталася подія, що мала дуже серйозні наслідки як для основних учасників цих конфліктів, так і для держави в цілому: Хрвоє Вукчич звернувся по допомогу до турків. Незабаром Османська імперія перетворилася на вагомий зовнішній чинник, що впливав на внутрішньополітичну ситуацію в Боснії, дуже швидко відсунувши Угорщину на другий план. У такий спосіб розпочалася підготовка до вирішального наступу турків, що завершився для Боснії втратою державності в 1463 р.

На перших порах турків, як альтернативу домінуванню Угорщини, підтримала в Боснії не лише феодальна верхівка, яку підштовхували до цього інтереси змагань з конкурентами, а й значна частина простого люду. Від Османської імперії чекали нових способів розв’язання проблем, у тому числі й питання віросповідання (толерантність ісламу стосовно поширених у Боснії православ’я та богомильства була набагато вищою порівняно з агресивною нетерпимістю католицтва).

Події в Боснії у 20—30-ті роки XV ст. в основному пов’язані з перманентною громадянською війною, дальшим погіршенням економічної ситуації та умов життя більшості населення, поступовим зростанням османського впливу й присутності. Головну роль у вирішенні внутрішньополітичних питань відігравав Сандаль Хранич, а боснійський престол по черзі обіймали Остоя (помер у 1418 р.), його син Стеван (де-факто до 1420 р., де-юре до смерті в 1423 р.), Твртко ІІ (помер у листопаді 1443 р.). Угорщина час від часу намагалася робити кроки, спрямовані на повернення її колишніх позицій у Боснії; Боснія та Сербія воювали між собою, намагаючись розв’язати територіальні суперечки навколо міста Сребрениця. Традиційно активну роль у внутрішньобоснійських справах прагнула відігравати Венеція; значний вплив справляв Дубровник. В умовах релігійного плюралізму, наявності на території країни прихильників відразу чотирьох віросповідань (богомильства, православ’я, католицизму, ісламу), найбільшу вагу мали богомили, які виступали проти будь-якої королівської влади, будь-якої централізації і тим самим об’єктивно сприяли процесові дезінтеграції країни, гальмували утвердження боснійської державної ідеї.

Наступним, після Твртка ІІ, боснійським королем став Стефан Томаш, син Остої (1443—1461 рр.). Проти нього виступили окремі боснійські можновладці, очолювані найвпливовішим на той час у Боснії феодалом, небожем Сандаля Хранича — Стефаном Вукчичем, якого до того ж підтримували Османська імперія, частина угорських феодалів, зокрема Герман Цельський, який претендував на боснійську корону, а також богомили. Томаш урятував ситуацію лише завдяки підтримці папської курії (заради цього він прийняв католицтво) та іншого мадярського феодала, конкурента Германа Цельського — Янко Хуняді.

Обставини як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру не дали змоги Томашеві виробити стратегію і тактику боротьби за збереження боснійської державності перед лицем османської загрози, що дедалі зростала. Боснія в добу його правління, як і раніше, потерпала від чвар, втрачала нові й нові області. Найбільшою територіальною втратою було відокремлення в 1448 р. земель, що належали герцогові Стефану. Незабаром, зважаючи на титул їхнього володаря, ці землі дістали назву «Герцеговина». У 1454 р. султан, окрилений захопленням Константинополя (1453 р.), зажадав від Томаша передання туркам чотирьох боснійських міст, а через три роки вирядив до Боснії великий загін робітників, які мали під захистом 8-тисячного війська збудувати переправи через річку Сава. Фактично покинутий напризволяще західними союзниками, Томаш зробив спробу бодай частково виправити становище через об’єднання Боснії та Сербії під владою свого сина Стефана Томашевича, проте це йому не вдалося.

Після падіння Сербії в 1459 р. стало зрозуміло, що наступною на черзі стане Боснія і, що загарбання її турками є лише питанням часу. У липні 1461 р. Томаш помер, престол успадкував його син Стефан, якому судилося бути останнім боснійським королем. Навесні 1463 р. османські загони почали регулярно здійснювати рейди проти Герцеговини та Боснії. Стефан, розуміючи безвихідь свого становища, запропонував султанові договір, який передбачав збереження статус-кво на п’ятнадцять років, але відповіді на свою пропозицію не одержав. У травні 1463 р. султан на чолі потужної армії вступив на територію Боснії, крок за кроком просуваючись углиб країни й захоплюючи одне за одним усі найважливіші міста. Похід тривав лише шість тижнів і завершився цілковитою перемогою турків, без жодної серйозної битви й практично без опору боснійців. Короля Стефана Томашевича, як і більшість боснійських можновладців, за наказом султана стратили. У всіх основних містах країни розмістилися османські загони. Боснія перестала існувати як самостійна держава.

Соціально-економічний розвиток Боснії в цілому відбувався так само як і в інших сербських землях. Певні відмінності зумовлювалися в основному її розташуванням, або, за твердженнями деяких істориків, тим, що вона протягом майже всієї своєї історії залишалася «периферією периферії».